НЕ ЗАБУДЬТЕ ПОДПИСАТЬСЯ НА ГАЗЕТУ

Прогноз погоды

  • 21Дек

    Відразу вибачусь перед читачами -  бо буде, як пишуть деякі коментатори, «багато букаф». Але за багатотисячолітню історію людство не придумало іншого способу передавати на відстані свої думки один одному, окрім літер. Тому хто не хоче читати – не читайте, воно вам не потрібно, а хто хоче – дочитайте до останньої літери.

    Рік тому, десь саме в цей час, вирішувалось питання закриття Центральної районної бібліотеки, що по вулиці Батюка, 24. Тоді колектив бібліотеки, небайдужі громадяни, активісти, Громадська Рада, читачі підняли суспільну хвилю незгоди з цим рішенням, і районна і міська влада все ж домовились і знайшли можливість зберегти бібліотеку.

    Пройшов рік. І знову постає це питання. Цього разу, як мені стало відомо, мова йде не про закриття (хто ж дозволить закрити бібліотеку перед виборами?!), тому пішли обхідним шляхом – реформуванням. Нібито в планах районної влади перенести бібліотеку з її приміщення в РБК.

    Не знаю, чи є в РБК вільні кілька сот квадратних метрів для розміщення книжкового фонду в майже 100 тис. примірників. Сумніваюсь, що є. А значить, значна частина фонду буде списано і піде в макулатуру. Причому, та частина фонду, яку вже ніколи не відновити – науково-технічна. Жодна міська бібліотека на має такого фонду.

    І не треба апелювати до думки, що сьогодні все є в Інтернеті. Вузькі фахівці підтвердять – там нема нічого корисного. Майже нема. Нажаль, Інтернет, який задумувався як Всесвітній Розум, став всесвітнім блошиним ринком, заваленим всяким непотребом, який кожний намагається за всяку ціну «продати» кому завгодно. Продати – це в переносному сенсі: привернути увагу, примусити зайти на сайт, прочитати новину, інформацію, рецепт, пораду. І вже неважливо, що цей рецепт може отруїти, а порада вбити, головне - увага, рейтинг сайту і, як результат, гроші.

    На днях я став свідком, як відвідувач районної бібліотеки попросив знайти йому книгу з токарної справи. Молодий чоловік, в нього явно є доступ до Інтернету, і я впевнений, він там довго шукав те, що йому потрібно, і не знайшов. І не міг знайти, бо там нічого реально корисного немає. Тому він прийшов у бібліотеку. І таких користувачів, повірте, багато.

    Ви тільки вдумайтесь, в цій новині прекрасно все: молодий чоловік в бібліотеці просить книгу з токарної справи. Ви знайдіть сьогодні в місті кваліфікованого токаря. Одиниці. І більшість з них – пенсіонери. Але і не це головне: працівниці бібліотеки, жінки, які в руках ніколи не тримали різця і заготовки, дуже швидко знайшли потрібні книги. Тому, що вони – теж фахівці з багаторічним (десятки років) досвідом. Вони орієнтуються в цьому фонді – серед десятків тисяч книжок. Ви думаєте, такого фахівця можна підготувати за рік-два в коледжі чи вузі? Ніколи! Навіть якщо зберегти цей фонд, то без бібліотекарів, які десятиліттями його формували, він не більше, ніж кілька десятків тонн макулатури. І якщо цей фонд перенесуть в непристосоване під бібліотеку приміщення, розпорошать по підсобних і господарчих кімнатах РБК, фонд просто зникне. Його не стане. Назавжди. Чи хтось сумнівається, що так і буде?

    Навіть якщо трапиться диво, і ми все ж станемо багатими, то ми зможемо набудувати всього – школи, садки, магазини, футбольні поля, але ніякі гроші не відновлять втрачений книжковий фонд, що формувався і збирався на протязі майже століття!

    Наше суспільство дичавіє, ми повертаємось до первісно-общинного ладу… Ми все стали вимірювати в матеріальних цінностях. Навіть піклування про людей вимірюється виключно в грошових знаках!

    Ми перетворили тривимірний світ в одновимірний, в якому на всіх трьох осях координат одні відмітки – гривні, гривні, гривні. А так хочеться, щоб на двох осях був напис «Розум» і «Совість».

    Ми стали дуже практичними, ми все вимірюємо з точки зору користі. Ми йдемо шляхом Спарти і, мабуть, скоро будемо вбивати старих, хворих і немічних, бо вони не приносять користі. Де сьогодні Спарта? Її нема. Бо бути сильним і багатим ще не означає бути щасливим. Щоб бути щасливим, треба бути, в першу чергу, розумним, а сила і багатство прийдуть самі, завдяки розуму.

    Хтось скаже: Господи, про яку бібліотеку мова, якщо он на Велике Озеро маршрутка не ходить – ото проблема! Так, проблема, тому що ми ще й перестали думати логічно, розділивши світ на вигідно і невигідно, перестали домовлятись і чути один одного. Тут вигідно – маршрутка ходить, тут не вигідно – не ходить. А чому не спробувати вирішити цю проблему по-іншому. В місці є прибуткові маршрути, і це підтверджується тим, що перевізники за них готові один одному горло перегризти (і регулярні скандали з їх розподілом тому підтвердження). А чому не прописати в умовах договору на самі прибуткові маршрути утримання і одного неприбуткового: ось тобі самий ласий маршрут в місті, але ти, будь ласка, повинен пустити двічі на день маршрутку на Велике Озеро за ті ж 6 грн. Хай він не принесе тобі прибутку, але він окупиться. Є й інші варіанти вирішення проблеми, було б бажання.

    Так само можна вирішити і проблему з бібліотекою. Якщо у району є кошти на утримання бібліотеки в РДК, то, виходить, проблема в приміщенні по вул. Батюка, яке належить місту. При цьому користуються цією бібліотекою 80% містян. Так, в місті є досить бібліотек, але жодна з них не має такого науково-технічного фонду. Жодна. І якщо влада міста піклується не про цифру у звіті, а про громадян, то повинна це враховувати і домовлятись з районною радою. Наприклад, район утримує працівників, а місто надає приміщення. І ціна питання тут не така вже й висока.

    Місто тратить десятки мільйонів бюджетних коштів на дороги і тротуари. Так, це добре, це відразу кидається в очі, це рейтингово, в решті решт. Але ми можемо все місто заасфальтувати і покрити тротуарною плиткою, але воно буде заростати травою, бо ноги охтирчан будуть топтати тисячолітню бруківку в містах Європи: в Польші, Словаччині, Чехії, Німеччини, Італії… А знаєте, чому? Бо там з часів Римської Імперії бережуть розум і досвід тисяч поколінь, що зберігається в бібліотеках. Вони розумні, тому й багаті. Вдумайтесь, кожний президент США повинен залишити після себе бібліотеку! Це традиція! Не завод, не фабрику, не стадіон, не бізнес-центр і не автовокзал – бібліотеку!!!

    Іронія долі, але багато з бувших працівниць районної бібліотеки, яких раніше скоротили, сьогодні працюють в Европі. А ті, що залишились, вже, схоже, змирились з участю бібліотеки, і теж будують плани – куди поїхати на заробітки. Вони припинили боротьбу за свою бібліотеку, у них вже опустились руки, вони стомились від байдужості суспільства до долі бібліотеки і своєї невизначеності.  І їх можна зрозуміти, бо чекання смерті гірше самої смерті. Ці жіночки до останнього боролись за наше майбутнє, берегли фонд. Вони дихали пилом, клеїли зачитані до дірок книжки, кутались в теплий одяг, приносили додому в сім’ї мінімальну зарплату (вдумайтесь - мінімальну!) і вірили, що вони потрібні суспільству і майбутнім поколінням!        А виявилось, що непотрібні.

    Всю цю інформацію про реформування бібліотеки я отримав з нетрів районної ради, працівниці бібліотеки не дуже хочуть розмовляти на цю тему: чи то бояться, чи то просто стомились. І я їх розумію – не можна вічно битись головою об глуху стіну.

    Сьогодні на фасаді бібліотеки, поряд з назвою, красується сердечко, що варто читати як «Я люблю бібліотеку!». Біля міської ради теж сердечко біля назви міста – «Я люблю Охтирку!». А може не те ми пишемо біля сердечка, бо треба любити не бібліотеку, не Охтирку, а охтирчан, людей. Коли у нас з’явиться напис “Я люблю охтирчан!», ось тоді ми й одужаємо, як суспільство. А поки що ми любимо асфальт, плитку, стовпи і скло… Люди тут зайві.

    Сьогодні Громадська Рада міста на черговому зібранні буде розглядати чергові питання життєдіяльності міста, і одне з них – ознайомлення з проектом Програми соціально-економічного розвитку міста та бюджету міста на 2019 рік.

    Шановні, який розвиток, які перспективи? У суспільства, яке знищує бібліотеки, які створювались цілими поколіннями людей в самі тяжкі для країни роки, нема перспектив, щоб ми там не планували і не обговорювали. Нема і не може бути.

    Сподіваюсь, що Громадська Рада і цього року підтримає питання збереження ра­йон­ної бібліотеки хоча б в тому вигляді, в якому вона є сьогодні, і вискаже свою офіційну позицію з цього питання.

    А ще на цьому тижні на черговій сесії районної ради має розглядатись, в тому числі, і майбутня доля районної бібліотеки. Дуже хочеться сподіватись, що депутати приймуть виважене рішення в системі координат, де є осі «Розум» і «Совість».

    На зекономлений на бібліотеці мільйон гривень можна буде відремонтувати метрів 200 дороги, якої вистачить на одну зиму. Але чи будемо ми пишатись цим перед нашими дітьми, і що ми скажемо їм, коли вони, коли виростуть, спитають, а куди поділись бібліотеки?

    А вони спитають, не сумнівайтесь.

    Хоча, вони, швидше за все, скористаються бібліотеками маленьких європейських містечок нашквалт Левочі чи Мішкольца. Бо там бібліотеки бережуть, бо у всьому світі бібліотеки – це святе. Тому що люди розуміють – нема нічого ціннішого за знання і досвіду поколінь, бо вони не передаються генами і через Інтернет, і за їх заплачено мільйонами людських життів. А втратити цей скарб – одна секунда в історії людства.

    Сьогодні на нас дивляться мільйони очей наших покійних предків і мільйони очей ще ненароджених нащадків, і в їх очах питання – що ми зробимо, чи зможемо передати знання, гордість, самоповагу перших другим. Може, треба і нам задати собі таке питання? Поки не пізно, поки не обірвався ланцюжок, що зв’язує покоління?

    Просте питання: хто ми і чого ми варті?

    Ми пишаємось Шевченко і Сковородою, навіть намалювали їх портрети на фасаді бібліотеки, і… знищуємо саму бібліотеку! Як ми будемо дивитись в очі цим портретам, коли прийдеться їх зафарбовувати. Намалюємо інше графіті, ще більш патріотичне? Та, мабуть, бути патріотом – це не графіті на стінах малювати, а берегти надбання і мудрість свого народу.

    Тодд Бол, засновник руху "Маленька безкоштовна бібліотека", присвятив все своє життя цій справі. Завдяки йому по всьому світі, в самих далеких закуточках, з’явились 75 000 міні-бібліотек. Навіть самі відсталі племена Африки не знищували подаровані їм бібліотеки, а берегли і бережуть, передаючи від одного покоління в інше. Бо книга – це одне з того, що відрізняє людину від тварини.

    Як же Охтирці не вистачає свого Тодда Бола!

    Ігор Кирієнко

    Похожие новости


Оставить комментарий

Внимание: Комментарии модерируются, и это может вызвать задержку их публикации. Отправлять комментарий заново не требуется.