НЕ ЗАБУДЬТЕ ПОДПИСАТЬСЯ НА ГАЗЕТУ

Прогноз погоды

  • 18мая

    Не вистава, а спорт, або Лицарство нашого часу

    На недавніх змаганнях у Ізраїлі їй довелося вести бій із дорослим мужчиною. Важкі  шість раундів, що для цього виду спорту забагато. Алла перемогла. А коли йшла з ристалища, учасник змагань із Росії зірвав ланцюжок із кулоном і простягнув їй: «Візьми, я таких, як ти, ще не бачив!..»

    Аллі – 21. Невисока білява дівчинка з довгою косою, ясними очима і щирою усмішкою. Цікавиться політологією і вивченням іноземних мов. Її раннє дитинство минуло в Тернах на Недригайлівщині. Нині дівчина вчиться у Сумському державному педагогічному університеті і планує реалізувати себе як викладач. Говорить, що дійсно знайшла себе у цій справі, не дивлячись на престижність чи фінансову вигідність обраного фаху.

    Алла живе на «Хіммістечку», але щодня шлях до університету на «Роменку», в інший бік міста, долає пішки, – всього лише дві години ходу! Увечері після занять поспішає на тренування. Пропустити їх може хіба двічі-тричі на рік, і то через дійсно серйозні обставини. Каже, що ці тренування для неї обов’язкові, адже це ще одне захоплення – історичний середньовічний бій.

    Історичний середньовічний бій – доволі молодий вид спорту. Лише у 2016 році Міністерство молоді та спорту України внесло середньовічний бій до реєстру визнаних неолімпійських видів спорту. Це повноконтактний бій із використанням сталевої ненагостреної зброї, захисного і наступального озброєння, характерного для Середньовіччя.

    Алла Шовкопляс – єдина дівчина на Сумщині, яка займається цим видом спорту.

    – З чого почалося твоє захоплення історичним середньовічним боєм?

    – Ми вдома сміємося, що хрещеним батьком у цьому виді спорту для мене є міський голова Тростянця Юрій Бова. Хоча він про це й не знає. Саме з його легкої руки у місті вже багато років поспіль проводиться фестиваль «Стара фортеця». Ми з мамою були на першому. Вона працювала, а я дивилася бої. Все почалося з  поєдинку Сергія Уколова і Ростислава Мірошниченка. Дуже видовищний бій був. Кажу: «Мааам! Я хочу цим займатись!» А мені 12 років. Я дівчина. Я взагалі спочатку думала, що дівчат немає у цьому виді спорту. А коли через рік у боях фестивалю побачила дівчину – то була Оля Мазур – моєму щастю не було меж. Вже точно знала, що мрія здійсниться.

    – І тебе не зупинила специфіка такого заняття, його складність?

    – У мене спочатку було таке споглядацьке захоплення. Я не задумувалась, що ті обладунки такі важкі, що насправді провести бій – це важко. З боку здавалося, що бійці «літають» ристалищем і їх удари мечами вдавані. Такий собі театр. Але насправді все виявилося справжнім: і удари, і втома, і синці після бою… Спочатку було важко. Але потім я звикла. У чому особливість історичного середньовічного бою – не можна займатися ним у повній мірі до 18 років, та навіть і до 21 в принципі, бо обладунок – це річ вагома, кілограмів 35, та й сам спорт доволі травматичний.

    – Чому саме історичний середньовічний бій? Є ж багато інших видів спорту, не менш складних і цікавих.

    – У мене був на той час дуже класний учитель історії – Юрій Володимирович Борисенко. Він так цікаво подавав предмет…І я дуже полюбила історію. Взагалі це якось повністю моя атмосфера: музика, культура, одяг – все. Отож, досягнувши повноліття, я знайшла в Сумах тих, хто займається історичним фехтуванням і почала тренуватися. Крім того, як виявилося пізніше, всі, хто займається цим видом спорту, непересічні особистості, і кожен турнір – це ще й цікаве спілкування.

    - Перший бійцівський досвід пам’ятаєш?

    – Він був швидше організаторський. Я познайомилась із депутатом Білопільської міськради Богданом Калініченком, який, дізнавшись про моє захоплення, теж «загорівся» і запропонував провести турнір у Білопіллі.

    – То спершу ти долучалась власне до організації самих турнірів. Як це було?

    – Перший «Вирський град» був доволі успішним турніром, на який з’їхалося багато бійців, більше 50-и. На «Вирському граді» я зустріла свого теперішнього тренера – найтехнічнішого фехтувальника України – Бориса Башкатова, який є капітаном клубу «Асгард», і зараз у нього тренуюсь. Клуб має осередки в чотирьох містах України. Загалом нас 20 осіб.

    – Якими були твої перші бої?

    – Уже через два тижні чи, може, навіть через тиждень після початку тренувань в «Асгарді» мені дали обладунок і відправили на перший в житті турнір. Це був «Зов Героїв», 2016 року. Боялася, звісно, але ж колись треба було починати. Загалом часто буває таке, що я єдина дівчина на турнірі.

    – Якщо історичний середньовічний бій тепер уже офіційно визнаний вид спорту, то, певно, у нього є і своя збірна?

    – Національна збірна України з історичного середньовічного бою налічує 50 осіб за списком, а в реальності – 49, бо за одним хлопцем місце закріплено посмертно. Це Владислав Зубенко – боєць із Харкова, який загинув під час Євромайдану.

    Збірна зараз втратила свого спонсора. Дев′ять років підряд їздили за його підтримки. Цього року він відійшов від справ, все це покинув, тому збірна залишилась напризволяще. Відтак ми цього року збирали «з миру по нитці». І у Фейсбуці гроші збирали, і продавали футболки, і писали різним підприємствам, просили допомоги. Так, є люди, які відгукнулись і зібрали на оплату левової частки витрат – транспортні послуги.

    Цього року перед збірною стоїть велике таке завдання. Минулого року ми обіграли росіян, які сім років підряд займали перші місця в королівській номінації «21 на 21». Тож цього року треба довести, що це не випадковість.

    – У чому полягає діяльність вашого клубу?

    – Ми тренуємось. Три рази на тиждень у мене історичний середньовічний бій і чотири – звичайний кросфіт. Це така методика фітнесу, програма вправ на силу та витривалість.

    Звичайно, виїжджаємо на турніри, на відбіркові змагання до збірної України. Це найсуворіші змагання, які я коли-небудь в житті бачила. Там я зрозуміла, що таке справжній бій. Минулого року я брала участь у відбіркових змаганнях. Зайняла третє місце і мала б поїхати на «Битву націй» – це своєрідна олімпіада одного виду спорту, куди з’їжджаються найсильніші команди світу – представляти Україну в «щит-меч», але, на жаль, не склалося.

    – Розкажи, будь ласка, про міжнародні змагання з історичного середньовічного бою.

    – Найпрестижніші змагання – це  «Битва націй». До речі, зародилися вони в Україні. У 2010 році вперше відбулися у Хотині. Там було три чи чотири країни: Росія, Україна, Білорусь і Литва, здається. Потім поступово приєднувались інші. Друга «Битва націй» – це також Хотин. Далі – Франція…

    – Що для тебе значить історичний середньовічний бій?

    – Я ще не знаю, чи для мене це спорт, чи для мене це захоплення. Напевно, залишиться все-таки захопленням. Я не готова сприймати це занадто серйозно. У мене дуже нейтральне ставлення як до поразок, так і до перемог. Але це затягує. У нас є боєць, який був успішним айтішником. Покинув IT, пішов робити обладунки. Їздить в Чилі, Аргентину, проводить майстер-класи і так заробляє.

    – А твій останній бій? Де це було і як?

    – Це був «Кубок святої землі» (Holy Land Cup), що проходив 5-7 квітня в Ізраїлі. Я десь за місяць вирішила, що поїду на ці змагання. Загітувала ще двох бійців, та й полетіли.

    Було багато бійців – із Франції, Німеччини, Білорусі, Польщі, України, Росії, – і ніякої політики. Боже, це так чудово!..

    Турнір тривав три дні: перший день змагання «щит-меч», другий – професійні поєдинки, а третій – групова категорія. У Ізраїлі взагалі гарно, але дуже спекотно, а у нас під обладунками, щоб ви розуміли, одяг, схожий на той, який у просторіччі називають куфайкою. А зверху – сталь, яка дуже гріється на сонці.

    Особливо важкою була для мене номінація «Професійний поєдинок». Не стільки фізично, стільки морально, бо я вважала, що у мене ще не достатньо досвіду, сил, розуму і витримки. Але все ж цікавість взяла верх. Я погодилася і не пошкодувала. Тепер маю і такий досвід. Після профбою, у якому я виборола срібло, до речі, у суперниці, яка цим видом спорту займається 14 років, сиджу і відпочиваю. У нас там була зона для бійців, куди чужих особливо не пускали. Аж іде якась тітонька, роззирається і раптом гука: «Слава Україні!». І я ж автоматом: «Героям слава!» Вона: «О, Алла! А я саме вас шукаю» – і дарує мені сережки, вітає з перемогою. Так приємно…

    (Від редакції: поки готувався матеріал, Алла Шовкопляс взяла участь у лицарському турнірі «Арена Парк » у Харкові, де завоювала третє місце у номінації «Баклер-меч» у «Премєр-лізі» і була єдиною дівчиною, яка вийшла у фінальні бої).

    – Як реагують люди, коли дізнаються про твоє захоплення?

    Зазвичай це нерозуміння. І я їх розумію (сміється). Моя мама мене розуміє і підтримує, доки не бачить, як мене гамселять або доки не бачить моїх гематом.

    – Що ти відчуваєш, коли виходиш на ристалище?

    – Шалений адреналін. На тренуваннях такого немає. На тренуваннях дуже важко, але ти просто б’єш. Ти пам’ятаєш про правильність техніки, будуєш тактику бою. Бо це бої, де треба думати. Можна, звісно, бездумно бити, але це малоефективно. Усі видовищні бої там, де люди думають: «Куди я зараз буду бити і як я зараз буду бити?» Коли я виходжу на ристалище, я не чую ні музики, ні коли кричать маршали: «Стоп бій!» Є тільки бажання бити.

    – Чому вчить історичний середньовічний бій?

    – Доводити все до кінця. Програєш, не програєш – проведи. Не треба програвати самому собі. Крім того, програвати не страшно. Це вчить боротися. Поважати суперника в бою. Бо у нас був випадок, коли перед дівчиною хлопець став на коліно і віддав їй перемогу. Вона дуже образилась. І я її розумію.

    – Як гадаєш, які перспективи у історичного середньовічного бою в Україні?

    – Мені здається, що зараз у нас в Україні дуже мало молоді, яка займається цим спортом. Я їжджу на оці всі фестивалі досить давно, коли ще навіть не займалася спортом, і нових обличь майже немає. Бо це насправді важкий вид спорту. Крім того, на всі змагання ми їздимо за свої кошти, та й обладунки коштують від 10 тисяч гривень, і це – найдешевші.

    – Як по-твоєму, яке значення має історичний середньовічний бій для України?

    – Як і будь-який вид спорту, у разі перемоги спортсменів, додає позитивного іміджу країні. Але виходить, що ми «широко відомі у вузьких колах»: нас знають у світі як сильних суперників, але в Україні про нас не знають. Наприклад, про перемогу нашої збірної над росіянами у «Битві Націй» минулого року гучно й гордо говорили у своїх новинах чи не всі ЗМІ, але на цьому все й скінчилося. А спортсмени ж постійно їздять на турніри, перемагають під українським прапором. І все це – не завдяки комусь, а, швидше, всупереч. Перемог могло би бути і більше, але не всі мають можливість виїжджати на змагання міжнародного рівня за власний рахунок.

    Спілкувався Іван БОНДАРЕНКО,

    медіа-студія «Контент»

    Похожие новости


Оставить комментарий

Внимание: Комментарии модерируются, и это может вызвать задержку их публикации. Отправлять комментарий заново не требуется.