НЕ ЗАБУДЬТЕ ПОДПИСАТЬСЯ НА ГАЗЕТУ

Прогноз погоды

  • 30мая
    Сім’я священика Сергія Жукова (фото  1913 року). Праворуч майбутній поручик-емігрант Георгій з меншим братом Сергієм - майбутнім музикою-бандуристом.

    Сім’я священика Сергія Жукова (фото 1913 року). Праворуч майбутній поручик-емігрант Георгій з меншим братом Сергієм - майбутнім музикою-бандуристом.

    На моїй пасіці багатьох дивує один вулик-лежак. На ньому французькою мовою написано «Сергій Жуков».

    А історія цього напису така...

    Досліджую історію рідного краю, що день Божий душу морозить болюча правда - скільки-то безвинних життів забрала осоружна ідеологічна колотнеча, скільки душ скалічила, скільки сімей затопила горем та слізьми, скільки люду розігнала по світах далеких і скільки безпутного бидла возвеличила! Та війна нагромадила таких густих покосів, що, досліджуючи в архівах якесь одне прізвище, вас обов’язково захлюпне лавина десятків і десятків інших катованих та розстріляних.

    Так було й цього разу. Вишукуючи репресивні документи на лебединського священика Іоана (Івана Дмитровича Приходька), спливли імена й інших знищених священиків нашого краю: Прокопович, Снігуровський, Коробченко, Ястремський, Чудновський, Загоровський, Качмола, два Смірнови... До цього списку час долучив ще десятки прізвищ. В тому числі і Жукових. Років три тому до автора цих рядків звернулась незнайома вчителька з Києва - Світлана Заломайкіна. Так, мовляв, і так: в свій час на Сумщині мав парафію репресований священик Сергій Жуков. Його син Георгій в часи революційної колотнечі емігрував до Франції. З собою вивіз із Батьківщини лише купу осколків у грудях та гітару. У Франції він одружився. Виховав сина Сергія та дочку Ірину, а тепер його діти шукають свою рідню в Україні. На жаль, ні районні, ні обласні архівісти зарадити нічим не могли. Отож вона і звертається за допомогою на батьківщину Георгія - в Лебедин.

    Наші пошуки розпочались з архівів. Незабаром вдалось отримати копії документів, які розтаємничили перші шляхи Георгія Жукова по виїзді з Росії. В Посвідченні, виданому Консульською частиною Російської Дипломатичної Місії в Константинополі читаємо: «Чрез сие всем й каждому, кому о том ведать надлежит» засвідчується, що Георгій Сергійович Жуков, 23 років, є громадянином Росії з міста Лебедина, і він відправляється в Європу... Другий документ, виданий Постійною Лікарською Комісією при Управлінні начальника Санітарного Відділу в Константинополі, вказував, що поручик Георгій Жуков «одержим тяжелым травматическим неврозом после контузии сквозным ранением левой стороны грудной клетки...», а тому причислений до ІV категорії із втратою працездатності. Про що й видано йому свідоцтво №4680 від 15 червня 1921 року.

    Георгій Жуков під час еміграції у Франції.

    Довідка від 23 червня того ж року засвідчувала, що поручик 3-го стрілецького генерала Дроздовського полку Георгій Сергійович Жуков в жовтні-листопаді 1921 року знаходився на лікуванні від брюшного тифу при С-Стефанівському шпиталі товариства «Білого Хреста» в таборі «Бернадит» і одержав право на носіння «Нагрудного, за №576, Знака Зарубежного Союза Русских Воєнних Инвалидов.»

    Болгарія (м. Варна) стала Георгію другою Батьківщиною на цілих шість літ. А 21 січня 1927 року він одержав у Софії «Удостоверение за самоличность» і виїхав до Франції. Чужа земля для наших людей завжди була мачухою. Проте, в ній не було ні соловків, ні лісоповалів, ні застінків ЧеКа. В 1930 році в Греноблі Георгій одружився з француженкою Віше з м. Тур. Емігранти з Росії тримались купно, організовували свої спілки, товариства, школи, видавали російськомовні газети. Найближче оточення Георгія - це земляки, військові. Тож не дивно, що при вінчанні свідками в нього були побратими по зброї. У Виписці з Метричної книги «О бракосочетающихся» Вищого Російського Управління за кордоном в графі «Кто были поручителями» записано: «По жениху: Поручик Николай Диков й подпоручик Петр Михайлович Наумов. По невесте: поручик Николай Владимирович Трояновский й Стефан Червонецкий». Вінчали молодих священик Єзерський та псаломщик Кобець.

    В Сумському обласному архіві ми перегорнули десятки церковних книг і, як уже мовилось, виявили багатьох служителів культу, репресованих владою. Серед них був і дідусь Георгія та Ірини, були і псаломщик (згодом священик) церкви Катерини в слобідці Аніне Георгій Жуков та його син Олександр Георгійович. Останній до 1934 року мав парафію у с. Пристайлове, а на день арешту (1938 р.) працював рахівником у Лебединській школі №3 і проживав по вул. Зарудка, 9. Олександр Георгійович доводився двоюрідним братом Георгію - французу. Сліди ж іншої рідні ще малось шукати. Допомогла нам у цьому ота семиструнна гітара, що помандрувала з Лебедина через усі фронти аж до Парижа і тепер нагадує нащадкам Георгія про його Батьківщину. Подумалось: не даремно ж возив ту семиструнку із собою поранений і хворий на тиф юнак. Мабуть же кохався він у музиці. Очевидно, той потяг передався в роду не тільки йому, а й братам. Ото й заходились ми вишукувати потрібне прізвище серед музикантів минувшини. І диво! - в одному із старих довідників ми натрапили на прізвище давно покійного бандуриста - Сергія Сергійовича Жукова з міста Охтирки. Поїхали туди. Щоб знайти вулицю, з якої мались би розпочати пошуки, ми звернулись до співробітників Охтирського ЗАГСу - погляньте, любі, дівчатка, за якою адресою проживав такий-то й такий небіжчик. Та «любі дівчатка» замахали руками і свою велику нехіть засвідчили ще більшими очима та уявним переляком: ні-ні-ні, що ви? Це ж, мовляв, державна таємниця. Посміявшись із такої «совсекретності» пішли ми у районний відділ культури. Де-де, мовляв, а там мають знати про славетного бандуриста. На наше щастя серед тамошніх канцеляристів ще працювала чуйна жіночка - Марія Мусіївна Сушко. Вона не тільки розповіла про славного музику, а й поділилась фотографіями з його концертної діяльності, назвала адресу його дочки - Людмили Сергіївни Діщенко. Тож через годину-другу ми вже телефонували в Київ: племінниця «лебединських французів» запрошує їх на гостину в Охтирку.

    Охтирський районний хор...

    Людмила Сергіївна розповідала: «В батька, як і в дідуся, був абсолютний слух. Я не знаю таких інструментів, на яких би він не грав, Але над усе шанував бандуру. Керував капелою бандуристів в Охтирці, керував районним хором. Весь наш рід був співучим. Старші ще пам’ятають пісні у виконанні народного артиста Петра Сергійовича Білинника. Він теж з нашого роду, з Охтирки. Його Батько Сергій Кузьмович із жінкою Євдокією Іллінічною жили коло Михайлівської церкви на Гусинці. Рідна сестра співака Настя - це моя рідна тітка по матері. Мій дідусь, батьків батько, був гнаний і перегнаний владою, аякже - піп. Віку доживав у презирстві владоможців та з нашим острахом - хоч би й нас не посадили. Тоді ж в Охтирці всі церкви понищили, а недоруйновані перетворили в комори - хліб зсипали. Дикунство якесь: місто вилягає з голоду (це я про 33-й кажу), а на залізниці хліб в буртах гниє, у церквах пріє...».

    ...і його керівник Сергій Сергійович Жуков

    На підтвердження слів Людмили Сергіївни ми наведемо уривок із Постанови Бюро Охтирського РПК від 19.VIII.1933 року: «Бюро отмечает, что за время с 21.IV по 19 августа с.г. комиссией подобрано в районе и г. Ахтырке беспризорных детей 3197 ч., что в числе этих детей около 30% было опухших. После соответствующей санитарной обработки детей и кормежки их, комиссией отправлено к родственникам и родным - 1268, в другие районы - 353 детей. Бежало с деткомбината - 105 чел. И умерли 814 чел., около 26%. Осталось в наличии в детдомах на 20.VІІІ. - 657.»

    «А в якому остраху ми, як внуки священика, жили, – продовжувала розповідь Людмила Сергіївна, - В школі перед класом виструнчать і колять тобі очі попівством, глузують з тебе, насміхаються. Чим раніше заплачеш, тим раніше відпустять. Вчителька питає третьокласників: «Ану, дітки, підніміть руки, хто з вас ходив паски святить?» То Ніна Жадан і підняла. Господи, що їй за це було! Мало не втопилася в сльозах дитина. А тепер... (О, як світ змінився). А тепер її син Ігор - священик у Преображенській церкві. Шанована людина. В ручку цілують. І Ніна тепер в пошані. Мабуть, то плата за оті сльози.»

    Запрошення в Парижі прийняли радо.

    Французи Ірина та Сергій Жукови в гостях в Лебедині.

    І невдовзі син Георгія Жукова - Сергій (Серж) і дочка Ірина (Ірен) приїхали на батьківщину свого роду - в Лебедин. Літньої пори під виноградною тінню на подвір’ї автора цих рядків розповідали вони про нелегкі емігрантські дороги батька, про його сумні наспіви під плач гітари шанованих колись на Лебединщині романсів:

    «Ах зачем эта ночь так была коротка?

    Не болела бы грудь, не страдала душа…»

    Ото тоді, в пам’ять приїзду далеких земляків, ми й зробили напис на вулику. А свої знання з французької запозичили з візитівки, даної гостями.

    Ірина і Сергій ще трохи пам’ятають батьківську мову, їм передались і найкращі риси роду: відвертість, щирість порядність. Тоді ж вони запросили і нас на гостину в Париж. А, знаючи, якими щедрими пенсіями ощасливили українців їхні поводирі, Сергій та Ірина всі витрати за поїздку взяли на себе. Поїхали з України до них і охтирчани, і кияни, і ще багато-хто. Ми ж обмежились лише передачею гостинця - медовика із іменного вулика.

    рід Жукових під час відпочинку на дачі під Парижем. 2010 рік.

    А що ж із рештою роду Жукових? - запитає читач. А те, на що й була щедра тодішня влада. Постанову на арешт Олександра Георгійовича Жукова видав оперуповноважений Лебединського райвідділу НКВС Бондар. Сталося це 11 лютого 1938 року. В ній указувалось, що Жуков вів контрреволюційну роботу «спрямовану на підрив і повалення радянської влади». Контрреволюція та полягала начебто в тому, що був він попом, а християнське вчення, за своєю суттю, є контрреволюційне. Проте, нищення духовенства влада маскувала, приписуючи йому далекі від релігії злочини. В нашому випадку у звинуваченнях з’явилось і таке: «Свержение советской власти в СССР путем вооруженного восстания й проведение террористических и диверсионних актов в момент предполагаемой войны СССР с буржуазними государствами, в целях установлення буржуазного строя». До звинувачень доточили й найлютіше - хотів самостійної України.

    Звичайно, один рахівник Лебединської кобізької семирічки, хоч і був в минулому попом, завалити Радянський Союз навряд чи зміг би. Тож до ворогів чекісти хутенько причислили псаломщика Лебединської Трьохсвятської церкви Івана Лапіна та жителя Лебедина (вул. Верхня Сумська, 17) Івана Лобка (Лобченка) – «син плотника, из бедняков, отец до революции имел две десятины земли, образование низшее». А ще - бувшого попа Павла Грабовського та безробітного з хутора Репівка Артема Падалку. От і вийшла терористична організація. Налякані свідки приписували арештованим найбезглуздіші «злочини». Скажімо, Федір Горошко з вулиці Горького, 7 заявив, що йому десь, хтось, колись казав, що Лапін, маючи досвід псаломщика, при реєстрації чийогось шлюбу в міськраді сам собі мугикав під ніс вінчальні канони і тим дискредитував радянську владу. Свідок Іван Ляшко з вулиці Будильська, 8 (учасник розгону Всеросійських Установчих Зборів, нарком праці Лебединського ревкому в 1818 році) злочин Лапіна побачив у тому, що той у базарній черзі за кролячими головами назвав ті голови баранячими. А ще злочин арештованих вбачався в тому, що вони зналися з попами Григоровичем та Солофненком.

    От редакции: Такие протоколы в те времена штамповались миллионами, как под копирку. И везде - РАССТРЕЛЯТЬ. Сегодня часто можно услышать из уст тех или иных людей ностальгию по “сильной руке Сталина”. Бог им судья. Но хотелось бы посмотреть на них, если бы они увидели свою фамилию в такой вот выписке из протокола. Просто так, ни за что, только потому, что кому-то хотелось выслужиться...

    З яким старанням в той час велись допити, ми вже знаємо. Тож недаремно всі арештовані, в тому числі і Олександр Жуков, свою контрреволюційну діяльність визнали. Мовляв, вони «прагнули шляхом агітації за самостійну Україну організувати маси незадоволених радянською владою і, на випадок війни, підняти повстання в тилу РСЧА. А авангардну роль в цій операції мали відігравати українські націоналісти». Хто ці націоналісти, де вони в Лебедині причаїлися, які їхні прізвища - у справах і не згадується.

    Справи арештованих були передані на розгляд Особливої Трійки УНКВС по Харківській області. І та 9 квітня 1938 року винесла вирок: Жукова, Лапіна та Лобка (Лобченка) розстріляти. З розстрілом Грабовського чекісти затримались на тиждень, І розстріляли 19 квітня. А разом з ним, як «участников контрреволюционной группы, из церковников, в составе которых проводили антисоветскую работу», розстріляли ще п’ятеро наших краян: Яковлєва, Панкратьєва, Хоменка, Щетину і Жука.

    Залишається додати, що Постановою Президії Сумського обласного Суду від 14 червня 1958 року всі нами названі люди були реабілітовані...

    Своїми пошуками ми прагли допомогти родичам репресованих поновити пам’ять розтерзаного роду. Заходились шукати рідню й інших невинно убієнних лебединців. Із справи одного з них довідались: у нього був брат Трохим (40 років) і Яким (20 літ). Легко знайшли племінників. Зателефонували і запитали, чи знають вони про долю батькового брата. «А хто його зна, - відповідають, - Мать у війну десь дівся». Та ні, кажу, його в 38-му нізащо розстріляли. Можу вам надати відповідні документи. А в слухавці: «Це ж зачем? Розстріляли? Ну й шо? Зачем ворушить?» І враз прикрість зів’ялила весь наш дослідницький запал: невже наші душі справді так очерствіли, що окрім великого корита бурди не хочуть нічого й бачити? Ой ні. Коли вже із самого Парижа земляки їдуть в Лебедин, щоб вклонитись пам’яті роду, то неодмінно прокинуться й лебединці.

    В кінці березня весняним теплом бризнуло сонечко. Зашуміла-загуділа веселощами пасіка. Густим обльотом ожив і вулик «француз». А в тому бджолиному передзвоні завесніла і пам’ять про невеличку гілочку колись потужного і талановитого роду, що вкоренилась на чужій і далекій землі. Перебираю в пам’яті радісні і печальні дні своїх пошуків.

    А бджоли гудуть...

    Б. Ткаченко. м. Лебедин

    Редакция признательна автору за предоставленный материал, за его кропотливый труд по сбору по крупицам истории человеческих судеб, разбитых так и непонятно во имя чего.

    И до тех пор, пока каждый из нас не начнет вот так же трепетно относиться к истории своего рода, до тех пор наш народ будет, как говорится, без рода-племени. А не зная, не помня прошлого, не стоит ждать радостного будущего.

Оставить комментарий

Внимание: Комментарии модерируются, и это может вызвать задержку их публикации. Отправлять комментарий заново не требуется.